Збірка укранської містичної прози “Фіолетова тінь” видавництва “Ще одну сторінку” приємно вразила мене передовсім тим, що це збірка саме класичних творів. Тут зібрано оповідання другої половини ХІХ і першої половини ХХ століття. В переліку авторів є такі імена, як Богдан Лепкий та Григорій Квітка-Основ’яненко. Коли купував книгу, чомусь думав, що вона складається з доробків сучасних молодих письменників. Але ні. Дуже тішить знати, що в українській класиці було місце містичному, незвіданому і позамежному.

В дитинстві мені здавалося, що з українського жаху є хіба “Вій” Гоголя. У шкільній програмі, за всіма сімейно-побутовими замальовками і текстами про історичні трагедії мені бракувало містики. Американська поп-культура натомість пропонувала широке розмаїття готичних вампірів і полтергейстів – і це мене приваблювало. Упорядники ж “Фіолетової тіні” обстоюють позицію, що наша містика нічим не гірша, бо вона органічна і сповнена нюансів. І дана збірка це доводить, адже у ній – твори аж дев’яти авторів! І вони добряче різняться за настроєм і обсягом.

Містика на всякий лад

Від когось – анекдотична байка на пару сторінок (Дмитро Тягнигоре), від когось – набір доволі довгих розповідей (Олекса Стороженко). Історії Наталії Кобринської і Богдана Лепкого – радше повчання, де контакт із потойбіччям відверто жахливий і навіть безумний. Але у кількох інших авторів ставлення до нечистої сили прямо легковажне – є певність, що хитрий характерник чи щиро віруючий скитник здатні диявола ошукати. Демонічні угоди не завжди сприймаються з належним острахом. Є оповідання, які не стільки моторошні, скільки трагічні – як то у Святослава Ольшенка-Вільхи, чия “Фіолетова тінь” і була взята за назву збірки. Втім наприкінці є і по-дитячому наївні твори Ганни Барвінок і Василя Короліва-Старого – у них приємно зануритися після печалі попередніх текстів.

Більшість авторів мені були невідомі взагалі, тож цікаво було також помічати за другорядними деталями, в якому саме регіоні (і в якому столітті) можуть відбуватися їхні сюжети. Герої “Рудого кота” подорожують Галичиною і Поліссям, а оповіді про Харківщину містять прив’язки до реальної географії, щоби оповідь здавалася більш імовірною, а відтак і страшнішою – щось подібне до прийомів Говарда Лавкрафта.

Що спільного у всіх історій цієї збірки? Нечисть і надприродне живе поруч із людьми. І це не обов’язково відьма у темній гущавині за болотами, – це може бути і лісовик, який чекає прямо за селом, або навіть диявол, який проявляється на стіні кузні. Природа по-язичницьки магічна, бо слугує домівкою для духів, мавок, вовкулак тощо. І різноманітне чортовиння може навідатися до людини будь-якої миті. Натомість Всемогутній Бог, якщо і являє Свою силу, то все одно лишається відмежованим посередниками та незбагненними відстанями.

Три щемливі історії кохання

Найбільше оповідей у збірці – від Олекси Стороженка. І, як на мій смак, майже всі вони дуже вдалі. Найкраща історія загалом – “Закоханий чорт“; вона весела, а за драматургією подібна на якусь пригоду у стилі “Відьмака” Сапковського.

“Рожа” Наталії Кобринської, хоч і є доволі прямолінійною мораллю, вразила мене красою письма і чіткістю зображення доволі сюрреалістичних подій.

А “Чорт у кріпацтві” Ганни Барвінок – просто приємна feel good розповідь, дуже доречна в наш переповнений негативом час.

Ось ці три згадані вище твори точно варті того, щоби купити цілу збірку, хоч я певен, читачі знайдуть цінність і в інших історіях.

Неоднозначний містер Квітка

Окремо скажу про Григорія Квітку-Основ’яненка, оскільки він, імовірно, найіменитіший із авторів цієї збірки – на нього навіть посилається той же Стороженко. Однак на мене його тексти справили дещо суперечливі враження.

З одного боку, мова Основ’яненка найбільш дивакувата, колоритна і виразна з усіх відібраних до “Фіолетової тіні” авторів. Йому найкраще, найправдоподібніше вдається створити ефект слухання плутаної розповіді якогось причмеленого діда. Окрім того, його дві оповідки – про скарб і мертвецький Великдень – цікаво порівняти між собою. Головні (анти)герої і місця подій у цих двох творах дуже схожі. Проте, з точки зору світобудування, автор представляє дві принципово різні і не зовсім звичні космогонії: в одному випадку пекло схоже на наш світ, хоч і є паралельною реальністю, а в іншому – померлі грішники продовжують існувати поруч із живими, хоч і сховані від випадкових очей.

Проте головний персонаж в обох історіях – нездара, дурень і пияк, представник соціального дна, паразит, який викликає таку зневагу, що аж гидко читати. Хоч може моя щира відраза і свідчить про талант автора? Ну і також маю згадати антисемітство, яке у Основ’яненка явно переходить звичні вертепові штампи про жадібного шинкаря. Тут “жиди” прямо асоціюються з ексцентричною нечистю, чи навіть навпаки – нечисть із ними. І це просто занадто, і псує загальне враження від творів.

---

Складно сказати, чи для багатьох згадані вище автори стануть таким відкриттям, яким вони стали для мене. Втім збірка “Фіолетова тінь” – вдала вже принаймні своєю різносторонністю і харАктерністю. Вона читається легко і швидко, особливо – холодними і темними осінніми вечорами. Окремо відзначу приємний на дотик папір, цілісний стиль оформлення і доречно пришиту закладинку.