Це не зовсім типовий для мене огляд-конспект, а радше роздум про читання книжок певного виду і читання з певною метою.

Є книги, які ми читаємо, бо хочемо отримати відповіді, і ті, в яких нас інтригує розв’язка історії. Є книги, які приваблюють стилем автора, або ж книги, які ми читаємо через важливість їхньої теми. А є книги, які читаються заради атмосфери. І хоча це не художній твір, я читав Otter Country (“Край видр”) саме заради уявного переміщення у інакший світ – на Туманний Альбіон.

Це переміщення – заради відволічення від моєї реальності: від питань професійних і політичних, від особистих криз, і навіть від вигаданих оповідей, які присутні в наших життях у стількох форматах. І, можливо, головний тут інсайт саме в усвідомленні, наскільки конкретно моє життя відбувається у площині символів і симулякрів, а не в твердій матеріальній природі. Зв’язок з природою “заземлює”, заспокоює у час, коли вищі матерії валяться.

Вогкі шляхи

Otter Country занурює читача в різні глибинки Британії у пошуках диких видр. Видри є пожиттєвим і багатогранним захопленням авторки Міріам Дарлінгтон, про що ми покроково дізнаємося з її дорожніх записів.

Це подорож болотистою місцевістю Англії і малогостинними скелястими узбережжями Шотландії, віддаленими автодорогами поміж полів і лісів. Це дуже “вогка” книжка – текст чудово передає різні форми погодного дискомфорту в подорожах авторки. Дощі і холод контрастують з епізодами відпочинку в теплій машині, сільському пабі чи котеджі буквально на краю світу. Мені з дитинства подобалася романтика ось такої подорожі провінційними дорогами у пошуках чогось, про що більшість місцевих буденно не задумуються… або навпаки – знають неочікувано багато.

Звісно, книга не обмежується суто тревелогами. У своїх пошуках авторка звертається потроху і до поезії, і до історії, і до статистики. Вона наново переживає давні спогади – як читала дитячу (але близьку до правди) книжку Tarka the Otter про пригоди видри. Авторка переповідає сумний досвід Ґевіна Максвела, претензійної знаменитості, що тримав видр як домашніх улюбленців. Авторка пояснює, як змінювалося ставлення до видр у жителів англійської провінції, ділиться даними про сучасну кількість видр у різних регіонах країни.

Це все складається докупи достатньо органічно, щоби доповнювати ефект подорожі, проте часто трапляється враження, що в книзі бракує фокусу. Разом з авторкою читач відправляється то на північ, то на схід, то іще кудись, обмірковує усе, що тільки може стосуватися видр. Тут немає однозначного початку і бракує кінцевого висновку – це все замальовки і рефлексії. Але для такої мети, з якою я узяв цю книжку до рук, – це нормально і навіть добре. Бо мені зрештою не потрібен драматичний переказ життя видри, надумано вкладений у формат “подорожі героя”, – мені потрібна дорога і дерева, і охайні села, і гори на горизонті, і запашна кава або теплий глінтвейн у придорожньому кафе.

Of silt and bramble

Не рахуючи енциклопедій, це перша прочитана мною книжка про природу та екологію. Otter Country потрапила до моїх рук майже випадково. Моя колишня знайшла її на продажу в Інтернеті та вирішила подарувати мені, бо ми з нею любили обговорювати певні види тварин, зокрема видр.

Хоча я дуже добре володію англійською, маю величезний словниковий запас, а сама книга написана відносно просто, Otter Country для мене виявилася подекуди викликом. Знову ж таки, це про відірваність від природи: слова на позначення різних видів рослин, тварин чи форм рельєфу зустрічаються в моєму житті рідше, ніж терміни про форми урядування, види злочинів або озброєнь, мемні приколи або назви художніх прийомів. Я не одразу згадую, що таке silt або bramble, як перекладається будь-якою мовою starling, які відмінності між swamp, marsh, bog та wetlands – тож мені не завжди вдавалося чітко уявити перед очима картину описаних місцин.

Становище видр

Видра – як і багато хижаків – є показником загального здоров’я довкілля, адже щоби видри могли жити і розмножуватися, в екосистемі має бути лад з багатьма більш базовими компонентами – від незабруднених водойм до наявності риби, якою харчуються видри, до достатньої кількості підходящих для поселення видр кубелець і безпечних шляхів переміщення між цими локаціями. Видра – це вершина, яка “коронує” своєрідну біологічну піраміду.

Хоча авторка перелічує низку трагічних випадків з видрами, загальний настрій тут радше оптимістичний, адже десятиліття зусиль із захисту видр, очищення річок, деіндустріалізація земель та повернення фермерських угідь до природного стану дали свої позитивні результати. Видри і досі під загрозою, досі відсутні у певних регіонах Британії, але вже не на межі повного вимирання. І це дає надію не лише щодо конкретного виду тварин у конкретній країні, це показник того, що природа здатна відновитися, якщо перестати її руйнувати.