Життя мене змусило навчитися конфліктувати, але насправді я ніколи не любив “срачі”, ні в соцмережах, ні вживу. Це така собі дитяча травма: я багато спостерігав сварок між рідними, але майже ніколи не бачив жодного позитивного “вихлопу” з тих конфліктів. Підсвідомо для мене будь-яка суперечка – це марнування сил. Звісно, у когось досвід може бути інакшим.
Згодом, вже в студентські роки, на різних тренінгах з ораторського мистецтва я дізнався, що є ніби різні “режими” впорядкованого обміну протилежними думками: переговори або торги – це одна справа, презентації – інша, і зовсім третя – дебати (суди). Всі ці ситуації розвиваються за неоднаковими правилами, і “перемогою” можна вважати далеко не лише 100%-ну згоду іншої сторони з твоєю думкою.
А ще, залежно від аудиторії, більшу вагу може грати Логос (факти та аргументи), Пафос (риторичні прийоми) або Етос (образ самого промовця і його відповідність обставинам навколо). Тобто “програш” може бути продиктований тим, що ти просто від початку не маєш необхідного “ресурсу”. Але ж можуть бути і обставини, де ти переможеш, якщо належно підготуєшся, чи навіть якщо просто з’явишся в правильний час перед правильною аудиторією! Це знання дало мені інструменти для роботи і мрію досконало їх опанувати.
Впродовж університетського навчання я багато сперечався на різні теми з різними людьми в Мережі та офлайн. Напевно, ті словесні баталії були значно ціннішими як нагоди розвинути вміння переконувати, аніж як засіб власне когось у чомусь переконати.
Проте ближче до кінця студентства я дізнався про поняття герменевтичної розмови. Це знання, вкупі з попереднім, зробило моє життя водночас і легшим, і складнішим.
Збираємо грані складного світу
Герменевтична розмова – це такий діалог, в якому його учасники ставлять за мету власне пізнання, а не переконання іншого. Результатом геть не обов’язково є компроміс у якомусь питанні чи навіть зближення позицій. Результатом обов’язково має бути ширше розуміння реальності кожним зі співрозмовників – це нагода поглянути на грані світу, яких ми не могли бачити раніше. Наукова чи філософська дискусія, в ідеалі (але не завжди на практиці), є герменевтичною розмовою.
У такому діалозі співрозмовники можуть дотримуватися дуже різних поглядів на обговорювану тему. Навіть краще, коли їхні позиції далеко одна від одної, адже це свідчить, що у кожного в руках різний набір “карт” і відкривати чужі “карти” буде справді корисно і цікаво – ніби у настільній грі з яскравими ілюстраціями.
Головне: озвучувати свою позицію “без наїзду”: я/моя церква/партія/тусовка віримо, що світ влаштований так-то через такі-то причини, але я хотів би дізнатися, як ти дивишся на світ і чому саме так. Іншими словами:
- треба поважати думку іншого (допускати, що він може бути у чомусь правий),
- висловлювати свою без надмірної самоправедності чи самовпевненості і
- “погодитися не погоджуватися”.
Звичайно, ці нібито прості умови анітрохи не прості. По-перше, сумнів у власних переконаннях знеохочується чи навіть прямо забороняється багатьма формами “хибної свідомості”. По-друге, навіть пізнавальна розмова потребує якоїсь спільної бази – ну хоча би віри в те, що сам факт пізнання є цінністю. Ми живемо у світі, де з цим дедалі більше людей готові фанатично сперечатися. По-третє, лише людина, що сильна духом та розумом, здатна дозволити собі розкіш спокійно вислухати альтернативну думку, і висловлювати сумніви або задавати уточнювальні запитання без підколу, щиро.
Щирість намірів
Це усвідомлення змінило моє життя. Щирість – надважлива умова саме герменевтичної розмови.
У переговорах/торгах люди можуть прибріхувати, гнути свою лінію і маніпулювати, але це НЕ виключає, що результат розмови буде, і він може бути навіть прийнятним для обох сторін. Бо це змагання. Інший приклад – у монологічному публічному виступі на телешоу або на мітингу нам часом навіть подобається “бути обманутими”: ми хочемо чути те, що ми хочемо чути, незалежно від того, чи промовець у все сказане сам вірить на 100%. Зрештою, функція будь-якого лідера, серед іншого, полягає і у переконанні, що “все буде добре”.
Натомість у герменевтичній розмові, коли хтось зі співрозмовників не є щирим, коли хтось намагається грати у мовну гру заради обстоювання своєї позиції – це одразу вбиває кооперативний характер взаємодії, а відтак і смисл діалогу. Це ніби посеред шахової партії дістати хокейну ключку і почати нею збивати фігури на дошці – питання навіть не в тому, чи це чесно, а в тому, що це недоречне змішування дуже різних занять.
Отже, герменевтична розмова – це про щирість, взаємну повагу і спільну роботу, які є не завжди обов’язковими у інших формах комунікації.
Чим це знання полегшило моє життя?
Я зрозумів, що нема смислу витрачати сили і час на спілкування із абиким щодо абичого. До щирої, але при цьому шанобливої розмови готові далеко не всі. Цей факт звільнив мене від почуття обов’язку комусь щось доводити у більшості ситуацій.
Чим це знання ускладнило мені життя?
Мені стало важче сприймати багатьох людей. Скільки ж постів у соцмережах чи навіть живих бесід є суто обміном пакетами риторичних прийомів! Скільки дешевих спроб когось “узяти на емоції”!
Спортивна балаканина
Часто словесні маніпуляції не є усвідомленими – найімовірніше, вони від когось завчені чи й просто інстинктивні. Левова частка цих прийомів – примітивна до одуріння: показово поганенько прикриті погрози, розмова з вигаданим “солом’яним чоловіком”, звинувачення через запитання, апеляції до “всіх” і т. д. І ті, хто всім цим користується, вважають себе майстрами переконання! Хоч насправді вони виглядають, як школяр, який підійшов до тебе озвучити заїжджаний прикол (“У тебе шнурівки розв’язалися!”) – ти чув це вже не раз, і нема у Всесвіті тупішого приколу, тож ти ніяк не реагуєш, але школяр перед тобою все одно упісюється від сміху через почуття власної позамежної “дотепності”.
Щоразу коли у відповідь на мої аргументи співрозмовник хапається за найбільш хиткий і розкручує його так, ніби решти він просто не чув, мій інтерес говорити далі падає. Не тому, що я не знаю, чим відповісти – я можу “переговорити” дуже багатьох. Але помічений примітивний прийом щодо мене – це як неповага. Я усвідомлюю, що ось цього співрозмовника взагалі не гребе ані найменшою мірою предмет розмови: він просто намагається якщо не довести свою правоту, то бодай вибити “нічию”, в якій “не все так однозначно”. Для цієї людини розмова – просто спорт. Але в чому смисл такого спілкування? Я ж рот відкриваю не просто повітря поганяти, а щоби зрозуміти щось про це життя.
Розмова має багато “жанрів”. І багато з них є, по суті, роботою: вони потребують зусиль і мети, а отже за такі розмови не варто і братися, якщо ти не розумієш, у чому мета, або не маєш ресурсів для її досягнення. Такі “жанри” справді є схожими на єдиноборства, і в них можна і варто прокачувати рівні власної майстерності.
Звісно, є бесіди, які зводяться до того, що ваш співрозмовник просто ділиться переживаннями або “думає вголос”. Вони потребують радше присутності, ніж участі. Це не є погано, якщо ви маєте час, настрій і сили слухати.
Однак для мене еталоном спілкування залишається розмова щира, яка є інтелектуальним задоволенням, заохочує пізнання і може породжувати нові рішення і смисли. Усі мої близькі друзі – це люди, які є поціновувачами і практикантами саме такого спілкування, тож це дозволяє нам залишатися із неоднаковими світоглядами, але при цьому збагачувати і підтримувати одне одного, а не вбачати одне в одному заклятих ворогів, вартих хіба лише похабного наїзду в коментарях.
Око Сови 