Одна з позитивних подій кінця минулого року, яку я навіть згадував у звіті за 2024-ий, – тренінг з використання Штучного Інтелекту (ШІ) в комунікаційній роботі. Цей тренінг прояснив та скоригував одразу багато речей у моєму розумінні ШІ. Десь я заспокоївся і змирився, десь – побачив для себе нові добрі нагоді, а десь зрозумів, що нічого принципово не зміниться.

Мистецтво управління

З одного боку, людство проґавило момент, коли сферу ШІ ще можна було якось регулювати. Штучних інтелектів нині вже існує безліч на різних рівнях використання, частину з них важко визначити саме як ШІ. Тобто повстання машин (і подальшого Батлеріанського джихаду) уже не уникнути. Питання лише в тому, як скоро і в якому вигляді це все відбудеться. Але ми тут забігаємо наперед.

З іншого боку, я дійсно переконався, що ШІ, якщо і забере роботу, то далеко не у всіх. Тут згадується популярний жарт, що “ніякий ШІ не зрозуміє, чого хоче мій начальник”. Справді, багато клієнтів і керівників потребують залучення фахівця з комунікацій вже на етапі формулювання стратегії, на етапі пошуку відповідей на сакраментальне запитання “Шоб шо?”, “Хто наша цільова аудиторія?“, “Які наші принципи?”. Щоби видати адекватний текст, ШІ потребує чимало КОНтексту (як ми вже говорили, “король комунікацій – не контент, а контекст”). Іноді доречно навіть розписувати Штучному Інтелекту покроково, що за чим треба робити, скільки разів погоджувати матеріал. Жбурлятися хатєлками штибу “здєлай мінє інтірєсне” не вийде.

Іншими словами, використання ШІ – це теж робота. Це, по суті, як програмування, просто (умовно) людською мовою, без необхідності знати, що таке boolean, та без жорсткого слідкування за крапками з комами (;). Я кажу УМОВНО людською мовою, бо хоч ШІ і стає дедалі розумнішим, спілкування з ним виглядає в цілому, як спілкування в якійсь державній установі – треба знати, на що послатися, конкретність формулювання дуже важлива, бо без неї можна отримати своєрідну “відписку”.

Мистецтво редактури

Викладач на тренінгу влучно порівняв появу ШІ в комунікаційній сфері з винайденням комбайну в агропромисловості. Це щось, що спростить деякі технічні процеси, скоротить потребу в людях, але не усуне потребу в людях в принципі і, що важливіше, не закриє усіх функцій, які є в около-комунікаційних сферах.

Все те, що ШІ спродукував, треба перевіряти. ШІ може “галюцинувати” (придумувати свої “альтернативні факти”) або не враховувати якісь деталі, людина відчуває краще, бо, знову ж таки, перебуває в більш повноцінному контексті. Тобто мою рідну редактуру ніхто не скасує, навіть якщо ШІ навчиться стабільно писати краще за людину. Можливо, за ШІ не треба буде переписувати цілі абзаци, але затвердити написане точно повинна людина.

В тих же випадках, де людина буде справді непотрібна – дуже сподіваюся, що це спровокує оптимізацію не стільки робочої сили, скільки робочого шлаку. Ситуація, коли певні “жанри” комунікації між людьми відбуватимуться взагалі без людей, дозволить поставити під питання, навіщо ці “жанри” потрібні взагалі – оці всі дипломатичні розшаркування, “згідно-відповідно”, формальні звіти тощо. На держслужбі це зжирало, за моїми відчуттями, до 40% робочого часу і ще більшу частку нервів, а на виході відчувалося суто як якась безсенсовна гра. Якщо є якесь правило щодо ШІ, яке людство повинне чітко поставити і неухильно його дотримуватися – ШІ не повинен виконувати роботу, яка реально нікому не потрібна. Давайте уникнемо антиутопій штибу BLAME!

Звісно, автори також будуть потрібні, просто авторство дослідницьких і технічних текстів стане більше схожим на ту ж таки редактуру. До креативних авторів буде більше очікування саме в плані оригінальності викладу тексту, підбору теми, відчуття аудиторії тощо. І слово “текст” можна тут сприймати максимально широко – це можуть бути і будь-які візуальні чи аудіоформати. Імовірно, скоро дизайнери не будуть потрібні для створення діжурної ілюстративної заглушки. Але це аж ніяк не значить, що всі галереї світу будуть заповнені згенерованими ШІ картинками.

Мистецтво ШІ

Завдяки тренінгу, нарешті, я зрозумів, чому ШІ не замінить митців-людей. Принаймні для мене. Але гадаю, що так само і для більшості людства. І відповідь на це питання, парадоксально, слід шукати не стільки в категоріях “високого і вічного”, скільки в значно більш приземленій економіці – у попиті та пропозиції на задоволення людських потреб.

Коли ми користуємося ChatGPT або аналогічним сервісом, нам здається, що ми говоримо зі свідомістю, яка майже на рівні з людиною. І ця “свідомість” з часом ставатиме дедалі розумнішою. Однак, як сказав викладач на тренінгу, ШІ сприймає світ єдиним органом – цифровим. Тому це НЕ людина.

Хто мене давно читає, знає, що я принципово відкидаю сприйняття мистецтва суто як синоніму “самовираження”. Без самовираження мистецтво – це просто ремесло, але самовираження важливе передовсім для “продуцента” (митця). Що ж отримує “споживач” (читач, глядач, слухач)? Чи це лише про “красиву картинку”, у виробництві яких ШІ часом уже здатен перевершувати людину? В багатьох ситуаціях (як-то у випадку з проходняковою ілюстрацією) – так. Але загалом, гадаю, що ні.

Мистецтво – це про зв’язок між людьми. Не лише про естетичне задоволення, але і провокацію до пізнання якоїсь нової грані реальності, доступної іншій людині. Можна сказати, це про контраст суб’єктивних досвідів. І це також про об’єднання певною культурою або цінностями, і, звісно, про впертий пошук оригінального і нового, навіть попри те, що “все уже було”, і “все лише ремікс”.

Я купую плакат української косплеєрки (а також волонтерки) у образі Лари Крофт. Не лише тому, що плакат якісно зроблений, але і тому, що я асоціюю себе з ігровою культурою – я пишу огляди відеоігор і заснував сайт “Ігровимір” задля просування ігрової культури в Україні. Для мене цінно знати, що на плакаті не просто красивий образ (яких безліч в Мережі), а що це реальна людина, яка є носієм близької для мене цінності. Як сказав би легендарний фінський гейм-дизайнер Сем Лейк, вона є агентом перетікання мистецтва в реальний світ.

Чи ШІ не міг би мені намалювати плакат з Ларою Крофт? Однозначно, міг. В Інстаграмі вже є безліч каналів “віртуальних моделей”, частину з яких не так і просто відрізнити від живих людей. Але мені не цікаві “віртуальні моделі”, навіть дуже правдоподібні, бо вони просто НЕ Є людьми. Вони – як гарно виготовлені шпалери або якісно відшліфований дерев’яний брус. Промислове виробництво також по-своєму естетичне, його продукти також є “документами”, які можуть “розказати” певну історію. Але чи вони здатні надихати, як надихають реальні люди і їхні вчинки?

Подивитися, на що здатна машина, як вона “відчуває цей світ” – цікаво, так само, як подивитися, як морський кальмар бачить звичні нам кольори. Ми можемо співчувати іншим живим істотам і подекуди навіть машинам. Але все одно по-справжньому нас переймають тільки історії людей – істот, максимально подібних до нас. Людство егоцентричне і будь-які переживання його турбують лише тією мірою, якою ці переживання люди самі здатні відчувати. І саме тому, хай би як банально це не звучало, людині завжди буде потрібна людина.