Зазвичай війни асоціюють з такими емоціями, як ненависть (до ворога) або печаль (через утрату близьких). Але впродовж попередніх трьох років і мабуть, якщо я виживу, назавжди для мене головною емоцією цієї війни залишиться розчарування.

Я це кажу не для краси. Мені уже об’єктивно важко ненавидіти росіян іще більше, а постійний потік новин про розбомблені міста, знищені підприємства, пам’ятки історії і заповідники, вісті про загиблих по всій країні – притупив мою здатність до суму, співпереживання і навіть просто переживання за самого себе. Але відчуття невимовного ідіотизму цього світу якимсь чином досі не втрачає своєї новизни. І це при тому, що у мене від початку погляд на світ був радше песимістичний. Я розчарований навіть при тому, що деякими із речей у цьому переліку я ніколи особливо й не “зачаровувався”.

Власні здатності

Напевно, це той випадок, коли варто починати з самого себе. Буквально. Три роки тому я розчарувався передовсім у собі – як у менеджері. Я добре пригадую вечір другого дня повномасштабки на вокзалі. Пригадую свою нездатність впихнутися із рідними у евакуаційний поїзд. Пригадую нестачу ідей у моїй голові. Пригадую, як складно було прийняти рішення щодо батька, який в останній момент відмовився їхати з нами. Пригадую цей тягар відповідальності із цілковитою відсутністю контролю.

І досі я оточений багатьма непідйомними проблемами, до яких, здається, я мав би знайти рішення. Але мені бракне розуму, а часто і сил. Бракне навіть для того, щоби просто ефективно використовувати час. Війна помножила труднощі. І об’єктивно, я розумію, що навіть набагато талановитіші від мене люди нині не справляються, але все одно усвідомлення того, наскільки я не-герой і не-лідер – один з найтяжчих висновків і ударів цих кількох років.

Взірець Заходу

Якщо у чомусь Путін однозначно і вже давно переміг – то це у підриві авторитету Заходу. І розвернути цей процес буде мабуть важче, ніж власне перемогти саму Росію.

Більшу частину мого свідомого життя я був американізованим і проамериканським. Американський діловий стиль мені завжди був ближчий за європейську дипломатію, а після досвіду повільного життя в Німеччині, я переконався, що українці значно більш схожі на американців, ніж на континентальну Європу. Я неіронічно вірив, що США – це справді топова країна, яка заслужено є світовим гегемоном. Звичайно не свята, але варта наслідування в дуже багатьох речах.

Те, що США дедалі більш відверто займає російську сторону – це катастрофа на багатьох рівнях. Тут не лише Україну несправедливо “кидають під автобус”. Тут очільник Західної цивілізації лягає під об’єктивно значно гіршу в усіх площинах Росію, яка на різних рівнях десятиліттями відверто заявляє свою зневагу США. Лягає під Росію, за якою стоять ті ж самі Іран і Китай, яким той таки Трамп нібито обіцяв наваляти. Америка здає не лише нас, але і Європу, і саму себе. Це крах одного з найважливіших глобальних орієнтирів.

Втім ця проблема почалася не з Трампа. Його політичні опоненти не кращі. Ми бачили два з половиною роки повномасштабної війни і багато років гібридної війни, коли демократи, та і європейські ліберальні сили, які зараз обурюються через поведінку Трампа, своєю млявістю заохочували Путіна продовжувати його злочини дедалі більш борзо. І все це під дебільним аргументом уникнення “ескалації”. Ніби не було ідентичної історії в 1938-му. Ніби ніхто ніколи не вчився у середній школі і не знає психологію булінгу. Знову ж таки, слід визнати, що це навіть не з України і не з Путіна почалося – ми просто у повномасштабному вторгненні спостерігаємо локальний пік цього процесу. Раніше була Грузія, а до того Чечня і Молдова.

І звісно, моє “улюблене” – страх ядерної війни. Навіть якщо Путін не блефує про готовність завдавати ядерні удари, то що далі? Увесь світ танцюватиме під будь-яку забаганку Кремля, бо там, бачте, ядерний арсенал? Завтра Путін вимагатиме трильйон данини просто щоби не розбомбити якусь західну столицю. Післязавтра він вимагатиме, щоби йому віддали на публічне зґвалтування дитину когось із західних лідерів. Чи варто виживати заради існування у такій конченій деспотії?

Я виріс на американських бойовиках 1990-их. Можна говорити, що це тупе кіно, але в ньому є один глобально правильний меседж – “добро має бути з кулаками“. Даруйте мені цю банальність, я додам іще пару: “для перемоги зла треба лише, щоби добрі люди нічого не робили” і “непокаране зло повертається”. Захід (і ліберальний, і консервативний) тим, що зробив замало, зробив захмарно багато, щоби виростити величезне російське зло.

Адекватної цивілізаційної альтернативи Заходу у світі нема – ну не в китайському ж концтаборі сидіти. Але якщо ця цивілізація не демонструє бодай посередню готовність захищати саму себе, постає велике питання: наскільки вона варта наслідування?

Міжнародні структури та універсальні принципи

Я розумію, що ООН не є ніяким світовим урядом. Це просто майданчик для обміну позиціями між державами – на більше нема ресурсів і повноважень. Я розумію об’єктивні обмеження будь-якого міжнародного об’єднання. І чим більше в ньому держав, тим “нейтральнішим” воно має бути. Але награна нейтральність структур типу МАГАТЕ безліч разів доводила до того, що у офіційних повідомленнях про атаки по українських електростанціях чи житлових масивах навіть боялися написати, що обстріл здійснила Росія. Тобто компоненти “заснованого на правилах світового порядку” не можуть навіть змістовний прес-реліз написати, не те, що вирішити якісь проблеми по суті. Напевно, дійсно настав час для якоїсь великої зміни у цих міжнародних системах.

Принцип “консенсуальності” взагалі видається фатальними у цій війні. Всі ці нескінченні домовляння про санкції або допомогу нам на рівні ЄС подекуди нагадували збори ОСББ, де в одній квартирі живе якийсь неадекватний Орбан, який розводить на зборах срач, вимагає “оччитацця”, хоча сам не платить за комуналку і робить всякі дрібні пакості сусідам, але без його згоди рішення про критично необхідний ремонт у будинку буде заблоковане, тому ремонт не робиться і перший поверх тоне.

Повномасштабка показала тотальну неспроможність та/або лицемірство багатьох нібито опор громадського сектору. Чого варті всі ці розмови про “права людини”, коли світові правозахисники майже ніколи не говорять про те, що Росія вчиняє на окупованих територіях, зате виносять на стяг якийсь другорядний недолік утримання захоплених в полон російських військових? Типу до слабких ми можемо дотягнутися, а до сильних ні, тому будемо карати слабких за дрібне, а сильних за велике – ні. В чому додана вартість такої системи для будь-якої не-імперії?

Щось аналогічне можна сказати про “об’єктивність” міжнародних ЗМІ. Наші щоденні трагедії ігноруються – саме по собі це жорстоко, але зрозуміло, адже людська увага не може бути прикута вічно до якоїсь ситуації. Але явна несправедливість вилазить тоді, коли якийсь випєрд російської іграшкової опозиції десь на якому-небудь європейському фестивалі обсмоктуються, ніби проповідь пророка. Це вже навіть не сенсаціоналізм, це просто цілковитий відрив від реальності. Звісно, це дуже часто наслідок нашої недокомунікації, і результат багаторічного інвестування ресурсів нашим ворогом. Але це також дедалі більше виглядає як тупе небажання багатьох міняти своє уявлення про Росію чи вивчати щось нове про пострадянський простір. От просто ліньки!

Доброчесність і стратегічність

Окремо скажу про боротьбу з корупцією.

Змалку я звик, що моя країна відстала, бо бідна, а бідна – бо корумпована. Про це говорили і західні партнери, і міжнародні організації. От мовляв на Заході працює ефективна система контролю. Там все прозоро і доброчесно. Але після того, як Ілон Маск купував на виборах голоси шляхом лотереї (і йому за це нічого не було), після прогибу ФІФА під сочинські хабарі, після історії з “Північним потоком” і кар’єрами низки європейских політиків у російських компаніях – мені складно всерйоз сприймати закиди, що у нас в Україні “корупція”.

Звісно, корупція є, і з нею слід продовжувати боротися. Але трясця, навіть злочини нашої забудовної мафії, яку я просто ненавиджу, здаються нікчемними за своєю суспільною шкодою, коли на їхньому тлі долю цілого континенту намагалися продати за дешевий газ – ніби ми говоримо не про лідерів найбільших економік світу (які мали би мислити стратегічно), а про пацаватих постсовкових пенсіонерів, які свої голоси продали за пляшку олії і десяток яєць.

Ідеології та цінності

Україну в цій війні у різний спосіб підтримали багато моральних авторитетів та публічних інтелектуалів. Від Тімоті Снайдера до Славоя Жижека. Але проти нас так само виступили безліч людей, які були світилами для багатьох: від ікони нових лівих Ноама Чомського до зірки альт-правих Джордана Пітерсона – кожен з цих двох по-своєму висловив дебільну ідею, що Росія нібито має якесь право на свою “історичну сферу впливу”.

Проти нас зіграли як католицький папа, так і мої брати у вірі, американські протестанти. Папі пофігу, скількох закатують на окупаційному підвалі, аби був “мир” – “пісь-пісь і больше нє дєрісь!” А євангелісти Америки, напевно, увірували в те, що Росія є втіленням консервативних цінностей. Їхня хиба аналогічна до тупості їхніх ідеологічних опонентів – комуністів, які чомусь досі щиро вірять, що СРСР був суспільством соціальної справедливості. Можливо, все набагато простіше, і ці обидві ідейні спільноти думають за логікою “аби у сусіда корова здохла”. Пофігу, наскільки це по-християнськи – аби лише напаскудити лібералам та ЛГБТ! Пофігу, чи є в Росії рівність – аби лише когось розкуркулити!

Ці і багато інших прикладів ідеологічного алогізму вже не зводиться до теорії підкови. Праві і ліві, анархо-капіталіст і техноєвангеліст Маск і євразійський печерний мракобіс Дугін, жадібні ситуаціоністи і фанатичні радикали, гаражні конспірологи і університетські професори виправдовували російське вторгнення. Я навіть не певен, наскільки тут можна усе зводити до війни автократії проти демократії, оскільки автократи можуть об’єктивно користуватися підтримкою більшості у своїх країнах.

Мій проміжний висновок тут: нам і нашим союзникам потрібні нові маніфести і нові концепції того, довкола чого ми єднаємося. Просто стверджувати “ми справжні демократи” – замало.

Але поки що я можу сказати однозначно: мені без різниці, у що ви вірите, хоч у боротьбу з патріархатом, хоч у сильну ауру – якщо ваше “велике благо” виправдовує моє перебування в російському концтаборі, то ваші ідеали цілковито хибні. Якщо ви вірите в якісь там “історичні” права дегенератської Росії – ваша освіта нічого не варта.

Росія

Так, і про парашку я теж скажу. Ні, я аж ніяк не здивований російською жорстокістю у цій війні. Це як раз “не розчарувало”. Усі ці страти полонених, м’ясні штурми, обстріли лікарень тощо – “це ж вже було”. Це цілком вкладається в те, що ми знаємо про них з репортажів із Сирії і Чечні, та з підручників про Другу світову. Абсолютна зневага до людського життя: свого, ворожого, цивільного – будь-якого життя.

Однак у 2022-му я ще досі вірив у можливість якщо не антикремлівського повстання в Росії, то принаймні у ймовірність антивоєнного руху – якщо не з гуманізму до нас, то принаймні з переживань за власні життя. Хай це вже соромно визнавати, але я вірив у “хароших рускіх”. Натомість ми отримали наїзди на нас за те, що ми (які під ракетними обстрілами) мало співчуваємо їм (які через санкції не можуть оплатити кредиткою якусь європейську шмотку). Суперечливі заяви вдови Навального й інших російських “лібералів-у-екзилі” згодом добили надію на їхню криптоімперську “опозицію”. Розмови Золкіна з родичами російських військових, оці всі їхні відірвані від життя заяви і знецінення навіть їхніх же чоловіків/синів/братів, показали, що не буде навіть бунту за виживання. Навіть якби тут загинув кожен десятий росіянин, обурення це викликало би хіба у якоїсь чергової жменьки відважних і адекватних, але геть безсилих у цій ситуації інтелігентів. Їхнє суспільство абсолютно хворе і позбавлене навіть видимості людяності.

---

В чому я НЕ розчарувався?

Пошукаємо ложку меду в цій бочці дьогтю.

Де лажає ціла цивілізація, ціла міжнародна система, там ще більш важливою, цінною і помітною є послідовність позиції і дедалі більша підтримка окремих країн і невеликих груп. Ми могли їм часто не віддавати належної уваги раніше. Я говорю, звичайно, передовсім про нордичні і балтійські країни, про Велику Британію, Канаду та Японію. Втім далеко не лише про них. Неочікувано значущі ролі за час війни відіграли Чехія та Румунія. І звісно, попри низку вкрай прикрих поворотів у наших відносинах з поляками, вони багато зробили для нас, і я вірю, що ми і досі можемо з ними порозумітися. В разі краху НАТО можуть виникнути нові, більш локалізовані і повороткі альянси, зацікавлені в Україні як союзнику, і політично готові протистояти російському імперіалізму. Можливо, це занадто оптимістичне сподівання, але цей сценарій стає дедалі більш реалістичним, чим більше валиться старий світ.

А ще, і це мабуть прозвучить надто пафосно, я не розчарувався в самій Україні.

Можливо, я просто очікував навіть набагато гіршого. Але це далеко не лише про те, що “нас не перемогли за три дні” (навіть за три роки!). І це не окремо про “потужну” державу чи окремо “мудрий” народ. І це далеко не тільки про військо. Це сукупно.

Напевно, в тім і річ, що окремо – все депресивно. ТЦК бездумно пакують абикого на фронт, а ухилянти безвідповідально тікають за кордон. Підлітки продовжуть угарати під російську музику, забудовники продовжують руйнувати мій прекрасний Київ, уряд продовжує “недокомуніковувати”, порохоботи продовжують свою мантру “Ну що, наголосували, зебіли?”. І т.д. і т.п. І по кожному з цих питань багато печалі, є над якими помилками працювати усім нам на різних рівнях.

Але в цілому – все на диво довго і добре тримається. За пару десятків кілометрів від ЛБЗ нормально працюють магазини і сервіси. Ми пережили нереальне руйнування енергетичної інфраструктури, але от я все одно пишу цей допис на комп’ютері, який працює від розетки. Волонтерські фонди продовжують звідкилясь збирати щодня мільйони гривень – і не лише на аптечки чи броніки, але і на новітні види дронів і засобів радіоелектронної боротьби. Хай із величезним запізненням, та як-не-як триває дискусія про реформу армії – прямо під час найбільшої за ціле століття війни.

Зрештою, навіть у той безрадісний вечір евакуації з Києва три роки тому нам вдалося потрапити у вагон і доволі комфортно їхати, і доброзичливий провідник попри шум віддалених виходів і прильотів пропонував чай, і на ранок ми були у Львові, і мої друзі за лічені години знайшли для нас дуже затишне помешкання, а столична поліція забезпечила мого батька, який залишився в Києві, продуктами, коли магазини не працювали. Наша власна система з усіма її вадами, спрацювала там, де я зневірився навіть сам у собі.

Що робити?

Передовсім – вижити, бо загинути було би завеликим подарунком цьому прогнилому світу.

Шукати, а може і створювати нові союзи.

Вчитися жити в реальності, де найглобальніші і найфундаментальніші системи треба радикально переосмислювати. Придумувати нові ідеали і втілювати їх власними силами.

При цьому, не зайвим буде узяти з собою те добре, що було раніше чи навіть що нам проповідували у більше неактуальному світовому порядку. Ми завжди виходили на революцію за прозорі правила гри, проти надміру влади в одних руках, за можливості більш заможного життя, за якусь мінімальну людську гідність.