Минув рік від початку каратину і трошки більше року пандемії в цілому. Впродовж усього цього часу я нерідко стикався із запитанням “Чи довго ще боятися?”. Я читав його в новинах на плакатах людей, невдоволених тим, як влада справляється з кризою. Це запитання негайно з’являється в очах людей щоразу, коли в транспорті чи закритому приміщенні поруч із ними хтось кашляє. Та і сам я не без роздратування задавався цим запитанням, коли вкотре бачив, як закриваються крамниці і кафе, коли чув новини про те, що дієва і доступна вакцина буде ще нескоро, і звісно, коли хтось із моїх близьких чи друзів отримував підтвердження захворювання на коронавірус. Ось і нині я думаю, чи довго ще боятися, поки мій батько лежить в лікарні під апаратом ШВЛ.

Узяв додаткові вихідні – не заради поїздки чи якихось особливих заходів, а просто щоби перемкнутися, дозволити собі нічого продуктивного не робити, просто посидіти і подумати.

Побути самому із собою, просто побайдикувати – це дуже важлива практика, адже без нічого-не-робіння не буває ані інсайтів, ані креативності. Точно це можу сказати, бо в моєму житті були і періоди тривалого байдикування, і періоди активної роботи. Якщо вони довго не змінюють одне одного – це пекло, в якому твоя душа тупо і безрезультатно вигорає.

Хворобливі хроніки повертаються… сподіваюся, що не надовго.

Займаюся лікуванням своїх очей. У мене те саме, що було рік тому – хибна короткозорість або спазм акомодації – і лікуюся я знову Ірифрином, вправами та вітамінами. Але от що дивно цього разу – лікарі мені урочисто оголосили, що рік тому вони поставили мені “антинауковий діагноз”.Read More »