Мій батько помер після двох дуже тяжких років: грижа, коронавірус, інсульт, численні приступи, неочікувано складна виразка і зрештою – як причина смерті – запалення легень. Це був час майже постійних випробувань і для нього, і для мене, і для моєї мами. Іноді йому легшало і здавалося, що реабілітація працює: “ось іще би так пару місяців, і він повністю видужає”, думалося мені. Але ці епізоди надії швидко обривалися наступним приступом і наступною страшною та виснажливою поїздкою до лікарні на кареті швидкої допомоги. Зрозуміло, що одна із таких поїздок рано чи пізно мала стати останньою, але зрештою їх відбулося стільки, що вони вже не сприймалися, як щось надзвичайне, тому важко було повірити, що кінець настане саме цього тижня. Останній виклик швидкої принципово відрізнявся від інших лише тим, що лікарі дуже довго не могли визначити причину погіршення батькового стану – “підозрюваних” недуг накопичилося забагато.

Мені гірко через те, що, поки він був живий, я так і не спромігся по-справжньому розвеселити батька, вирвати його з лабет його вічно похмурого настрою. Мені завжди здавалося, що його похмурості має бути якась відповідь, спосіб її подолати, що зрештою я зможу зробити батькове життя кращим. Але сподіваного ефекту я ніколи не досягав. Нині мені не стільки шкода батька через усі болі, що він пережив перед смертю, скільки через усю радість, якої він не доотримав за своє життя.

У пам’ять про нього я розповім про речі, яких він мене прямо чи непрямо навчив. Це квінтесенція того, що я виношу із моїх із ним взаємин. Моя віра не зобов’язує говорити “про покійних тільки хороше”, тому це будуть не пустопорожні пафосності, а правдиві висновки.

Read More »