Якщо почитати мої підсумки за попередні роки, стає очевидним, що загалом ситуація гіршає. 2025-ий в цьому смислі є “достойним послідовником” попередніх двох років. І напевно, це так не лише у мене. Ми провалюємося у дедалі глибші шари пекла, але тримаємося і сподіваємося на краще суто тому, що здатися – це взагалі не варіант. Іноді у цій гранично безрадісній подорожі трапляються і позитивні проблиски, які можуть навіть бути ознакою довгосподіваного повороту на краще. Дяка Богу, цьогоріч такий проблиск стався і в моєму житті. Але про все по порядку…

Країна починає свій день з хвилини мовчання – згадки про усіх полеглих наших співвітчизників. І я почну цей допис відповідним чином.

Втрата Друга

Андрій Матвєєв. Це перша людина з мого близького оточення, яка загинула безпосередньо в бою.

Справжній Чоловік. Воював з першого дня повномасштабки, але за три з гаком роки війни залишився собою. Не став ані ура-патріотичним солдафоном, ані вигорівшим всепропальщиком. Заглибився у вивчення філософії Юнгера, але при цьому відслідковував релізи улюблених анімешок. При зустрічі наші розмови завжди були теплими і насиченими. Навіть колись давав інтерв’ю моєму другу-журналісту з Німеччини.

Мені тебе не вистачатиме, Андрію, щоразу коли я бачитиму меми про лягушок або Римську імперію, щоразу, коли читатиму щось про Вархаммер, щоразу, коли гратиму в “Цусіму” або “Кіберпанк”. Щодня трапляється принаймні якась дрібничка, яку я би радо відправив тобі. Але тебе вже нема з нами.

Вічна слава тобі, друже!

. . .

Загалом, 2025-ий був роком, коли друзів – тих, за кого я завжди найбільше тримався, – у моєму житті стало менше. Хтось виїхав за кордон. Хтось нині служить і майже не буває в Києві та онлайн. З кимось я більше не стикуюся через свій залізобетонний держслужбовський графік. Війна по-різному забрала у мене багатьох. Слава Богу, майже всі ці люди живі, тож їх у мене забрали лише частково, (дуже хочеться вірити) лише тимчасово, і я сподіваюся ще з усіма побачитися на веселих застіллях і у спільних проєктах у відносно недалекому майбутньому.

Однак, говорячи про війну…

ТЦК

Наприкінці попереднього року держава урізала бронювання для міжнародних організацій, а в лютому 2025-го масово розіслала повістки тим, хто працював у цих організаціях. Мене ніхто ніколи не переконає, що я на будь-якій посаді у війську я міг би принести державі чи ЗСУ більшу користь, ніж та, яку я приносив на своїй цивільній роботі. Але зрештою, сталося вже як сталося – я опинився в ТЦК і, як співалося в пісні, “ну і там робить оставсь”. Більшу частину року я займався справами зниклих безвісти і, меншою мірою, загиблих. Прийняв напевно вже близько трьохсот заяв. Це досвід, вартий розлогого і структурованого підсумку у серії дописів (а може навіть і у цілій книжці), але поки що я обмежуся кількома тезами:

• так, я в бюрократичному аду, і мене ще й всі за це ненавидять (як цивільні, так і військові), але я вбачаю цілу низку другорядних умінь, які ця робота в мені розвиває, тож цей час не можна назвати геть змарнованим.
• трагедію нашого народу я спостерігаю зблизька. За ці місяці я наслухався, начитався і надивився стільки людського болю, що іноді сумніваюся, чи я і досі здатен повноцінно співчувати навіть самому собі.
• зріз нашого суспільства мене засмутив, і це ж не те, що я був ідеалістом. До мене приходили дуже різні люди, але відсоток тих, які не здатні написати власне ім’я без помилки чи навіть сформулювати, нащо вони прийшли – дуже невтішний. Ми повинні негайно інвестувати мільярди суто в те, щоби навчити населення задумуватися “Нахріна я це роблю?” або “Чи я справді можу довіряти якомусь невідомому псевдоадвокату з ТікТока?”.
• я побачив багатьох людей, які “забули про війну”. Ні, це не фіфи, які втекли на південне узбережжя Франції, і не ухилянти, які по три роки не виходять з квартири. Це тупорилі військові частини, які починають придумувати власні правила прийому документів, та самозакохані бюрократи вищих порядків, які завертають тобі заяву, бо на ній поле підпису не позначено словом “Підпис”.
• найжахливіше – це “оплата праці”, якщо оцю компенсацію на проїзд можна так назвати. Близько 650 гривень за день на фултаймі – це абсолютно неприйнятно в Києві в 2025-му. Виплата такого окладу взагалі повинна тягнути кримінальну відповідальність.

Соціально я зараз перебуваю у своїй найнижчій точці за останні 12 років. І за моїм емоційним виснаженням мені просто складно виразити вдячність до всіх моїх друзів, які у той чи інший спосіб підтримують мене зараз.

Хворобливий рекорд

Цьогоріч я пережив дві нові невеликі різні операції і боявся, що на мене чекає ще одна. Відголоски однієї з цих процедур я відчуваю на своїй шкурі і досі, що звісно псує мені настрій.

На певному етапі мене навіть перевіряли на рак – чи не вперше в житті. Хвала Небесам, підозри не підтвердилися.

Окрім того, я хворів на різні ГРВІ-подібні штуки (серед іншого, коронавірус) 4 рази за рік! Це абсолютний антирекорд принаймні з мого підліткового віку. Це більше, ніж за попередні три роки разом узяті. Звісно, робота з великою кількістю різних людей у постійному стресі, і це все ще й після кількох років переважно дистанційки. З одного боку, нічого дивного, що мій імунітет відвик. Але приємного все одно мало, особливо коли одна з хвороб дійшла аж до запалення легень – одного вечора я взагалі думав, що от-от і здохну. Втім я і досі живий!

На психологічному фронті – мені вперше діагностували клінічну депресію, я вперше почав вживати антидепресанти і вперше вирішив спробувати групову терапію. Дію антидепресантів я в собі не дуже помічаю, окрім того, що я став навіть зліший, ніж був, але мене готували до того, що відчутний позитивний ефект потребуватиме кількох місяців вжитку. А от групова терапія щонайменше дала мені незалежну оцінку моїх імовірних сильних і слабких сторін. Тепер я знаю, що я ерудований, харизматичний, відповідальний і активний – це мені озвучила група осіб, у яких було обмаль причин бути до мене добрими. І це нове знання мені допомогло в подальшому пункті…

Моя Катя

Попри цьогорічні скрути, я нарешті наважився всерйоз дати шанс додаткам для знайомств. Не стільки тому, що я вірив у власний успіх, скільки тому, що “ну треба ж якось помалу працювати над проблемою”.

Я став знайомитися з дівчатами і поза додатками – на заходах, через друзів і навіть на роботі. Я вперше в житті обмінявся з дівчиною телефонами! Вперше в житті усвідомлено пробував фліртувати з баристою. І звісно, я отримав багато відмов та ігнору. Але в більшості випадків я навіть не переживав. Можливо, це завдяки антидепресантам, на які мене посадила моя психіатриня. Але гадаю, це таки передовсім через усвідомлення: з багатьма дівчатами було видно одразу, що нічого не вийде – хоч вони може і хороші люди. Ми просто надто різні або ж маємо принципові одне для одного “червоні прапорці”.

Серед понад 15 таких спроб лише одна невдача мене справді засмутила, оскільки я – інтуїтивно, холістично – відчув, що от саме ця дівчина саме та, яка мені потрібна. “Якщо у мене з кимсь і можуть вийти класні стосунки, то саме з такою дівчиною”, – думав я. Нас обох одне одному активно рекомендував мій найближчий друг. Але вона відмовила, і ще й як вона відмовила! Це був не ghosting і не якісь діжурні відписки – це була обґрунтована, чітка, доброзичлива відмова, яка іще більше переконала мене: ось саме з цією дівчиною у нас все мало би скластися чудово. Але це все ж таки була відмова, і я сприйняв її з повагою.

Та за кілька тижнів Катя – так звуть мою нову дівчину – сама запропонувала зустрітися! Погода була несприятлива і я дуже багато патякав про все на світі (як завжди), але їй сподобалося. І вже за кілька днів ми вирішили, що зустрічаємося!

Хоч ми разом лише півтора місяці, у нас уже було так багато різноманітного спільного досвіду: ми ходили в церкву і в тир, грали в настолки і дивилися мультики, наряджали ялинку, пригощали одне одного тим, що самі зготували, розібралися з першими взаємними непорозуміннями, допомагали одне одному у підготовці до свят і подорожей. І ми вже маємо багато спільних планів на майбутнє!

Ці стосунки дають мені смисл, а відтак і сили не здаватися під тиском численних викликів, а шукати рішень проблемам, наполегливо працювати над собою і будувати майбутнє разом.

Отже, 2025-ий складався не лише з втрат.  Було і хороше…

Шлях водяних млинів

Рік, що минає, потішив новими подорожами. Після майже ізоляційного 2024-го 2025-ий подарував мені відчуття широти Дніпра на Трахтемирівському півострові і купу вражень від поїздки Київщиною. Ми з моїм найкращим другом Ігорем Савченком побачили водяні млини та інші річкові споруди різних історичних епох, знайшли не відмічені на картах залишки дерев’яної церкви ХІХ століття, нафоткали чимало неймовірно видовищних краєвидів.

Розмови про пташок

Рік, що минає, подарував мені неймовірне і несподіване відчуття приналежності – до когорти диваків, які ходять парками і записують голоси пернатих, які милуються тим, як ворона скубе дупцю чиєїсь собачки, і вивчають спеціальні атласи, щоби дізнатися, якого саме виду чайка нагидила мені на взуття. Ні, я не сиджу годинами в глушині у сподіванні сфотографувати рідкісного перелітного птаха (поки що), але цьогоріч я відвідав чудову презентацію Олександри Осіпової, інстаграмниці, що займається цим від початку повномасштабки.

Стратегічний кіт

Рік, що минає, часом дарував нові знайомства. Я раптом подружився з одним із сусідів по будинку. Йому була потрібна котоняня на період відпустки. І ось тепер я час від часу ходжу провідувати дуже розумного і трошки сумненького котика, коли його господарі у від’їзді.

Знайомство з “Азовом”

Рік, що минає, подарував одну з найскладніших і найцікавіших аудиторій, що були на моїх лекціях – військових, та не простих, а воїнів “Азову”. Те, що мене в принципі запросили говорити з досвідченими сержантами на около-менеджерські теми – неабияка честь. Це був також і виклик, повний несподіванок. Але цей виклик був мені потрібен як лектору.

Колекція картонного живопису

У році, що минає, мені катастрофічно бракувало часу нормально пограти у відеоігри, проте натомість було багато чудових настолок: і як привід зустрітися з давніми друзями, і навіть як спосіб знайомства. Я обкатав довгоочікувану Art Society, спробував Deep Sea Adventure та виграв у симулятор виноробства. Неодноразово програвав моїй дівчині у “Мою веселу ферму” та Cosmoctopus. Вона подарувала мені доповнення до Dixit, а найближчі друзі – доповнення до Root.

Нагоди для творчості

У році, що минає, вперше в житті у мене була можливість попрацювати над створенням справжньої відеогри – ще й за гроші! Тож я тепер вже трошки маю досвіду в створенні квестів і персонажів.

Рік, що минає, заохотив мене більше малювати – передовсім для терапевтичного відволічення від усього, що відбувається. Мені вдалося попрактикуватися в малюванні різних тварин: жабок, ворон, свинок і вовчиків, а також у зображенні будиночків з історіями. Як завжди, хотілося би, щоби на це все було більше часу і сил, як і на решту творчих моїх ідей. Правий був покійний Лінч: попередній досвід страждань потрібен, щоби розуміти, як це, щоби бути здатним це відтворити у творі, але завелика кількість стресу (і замала кількість вільного часу) унеможливлює творчість.

На 2025-ий моїм побажанням усім була наполегливість, бо це одна із тих речей, які справді працюють у цій реальності.

На 2026-ий моє побажання знову ґрунтуватиметься на тому, що є прагматично дієвим: я бажаю нам усім віри. Віри, яка змінює Реальність. Віри у те, що ситуація може змінитися на краще і що ми можемо втілити ці зміни певною кількістю власних зусиль за сприятливої нагоди, яка, милістю Небес, раніше чи пізніше обов’язково трапиться.

---

Традиційно, під кінець року я дякую багатьом хорошим людям: тим, хто зробив цей рік для мене легшим та/або кращим.

Я дякую щиро:

…Катерині Малько – за нашу багатогранну взаємність.

…Ігорю Савченку – за попередній пункт цього списку, а також за наші шикарні подорожі.

…мамі – за неочікуваний порятунок і смачні гостинці.

…”Режисеру” і “Тортику” – за те, що з вами все більш-менш гаразд.

…М – за добре слово і практичну підтримку.

…Даші Цепковій – за вкрай своєчасну творчу співпрацю.

…Дмитру Гуріну – за адекватне начальствування у не дуже адекватному середовищі.

…Юліанні Вельбовець – за відчутне пом’якшення мого падіння.

…Рікі – за м’яке муркотіння і стратегічне мислення.

…”Конфедерату” – за попередній пункт і за напевно першу в моєму житті фотосесію.

…Людмилі Зубрицькій – за новий незвичний досвід викладання.

…Івану Гісему – за ділові розмови в атмосфері свята.

…Юрію Шейку – за повернення на Батьківщину, яке неможливо перевершити по авантюрності.

…Петеру Савицькому – за наші інвестиційні експерименти і подарунки з далекої Японії.

…Тій-Що-Греблю-Рве – за поради щодо фахівців.

…Йоганнесу Бартельсу – за невпинну підтримку України та українців.

…сержанту Крищенку – за людську доброту, яку не змогли споганити ні військо, ні навіть мій цинізм.

…СПІЛЦІ, “Ігровиміру”, колишнім однопартійцям  – за те, що ми і досі з вами на зв’язку.