Мало що за останні пару років дозволяло мені відволіктися від нашої воєнної реальності так, як книга одного з моїх улюблених могилянських викладачів та авторів Тараса Лютого. “Сковорода. Самовладання” – це мальовнича подорож у також дуже скрутний для українських земель, але по-своєму чарівний час XVIII століття. Це знайомство із яскравими, визначними постатями нашої історії та “родоводом” ідей, що і нині мають значення для нас. Та передовсім ця книга є ґрунтовним поясненням Григорія Сковороди власне як філософа і як… явища.

Книгу приємно читати. Мова тексту строката і пишна, як то мабуть і є належним для книги про добу бароко. Складно сказати, наскільки це зумисне, чи ж просто так сталося само собою під впливом матеріалу, опрацьованого для написання даної роботи. Адже коли пишеш про твір, то почасти переймаєш його манеризми і ритміку, а Сковорода має мову і поетичну, і філософську, і богословську. От і книга Лютого звучить у подібному ключі, не гребуючи архаїзмами і алегоріями.

Обличчя на нашій “п’ятисотці”

“Сковорода. Самовладання” допомагає зрозуміти, наскільки постать Сковороди нам недовідома і недооцінена. Особисто для мене було відкриттям цитування російського письменника Всеволода Крестовського, який, карикатурно мордуючи нашу мову, передавав цікавий елемент з життя українця ще в 1874 році:

Хто б міг подумати, що Сковорода аж настільки був важливим для нашого народу? Мабуть недарма його зображення друкують на 500-гривневій купюрі. Але про все по порядку.

“Поєднання гойності і химерності”

Я особливо вдячний автору за те, як поступово він підводить свого читача до сковородинства як філософії, адже це саме той випадок, де без належного роз’яснення “декорацій” на “сцені” складно зрозуміти сам “спектакль”. Нам надається розлогий, але справді корисний контекст з точки зору історії, культури, та площини ідей.

Історичну частину читаєш, ніби казкову оповідь – не лише тому, що автор наводить багато промовистих ілюстрацій про життя в XVII-XVIII століттях на українських теренах, але і тому, що то був особливий час, коли віра та розум не сприймалися як одвічні антиподи. Навпаки, вони доповнювали одне одного.

“Барокова людина мусила балансувати між протилежностями, прагнучи буттєво врівноваженості. Йшлося не так про хитання поміж життєствердними принципами й смиренністю, як про вміння узгодити несумісні опозиції“.

(сторінка 132)

На тлі цієї особливої обставини епохи бароко і виникає Григорій Сковорода з усією своєю невловимою неоднозначністю. Персонажі на кшталт Петра Могили і Теофана Прокоповича (але далеко не тільки вони) згадуються не випадково: вони також співзвучні своїй добі у своїх неоднозначностях – висока освіченість, сполучена з релігійністю і неабиякою політичною спритністю, почасти хитрістю і навіть жорстокістю. На такому тлі суміш ідей Сковороди логічна і природна.

Коли ми, нарешті, доходимо до частини про життя Григорія Савича, збираємо для себе додаткові точки для включення в суть сковородинства. Тут багато прогалин і легенд, але є речі, які можна стверджувати впевнено, або з великою часткою імовірності. З них зрозуміло, що свій шлях мандрівника і самітника Сковорода обрав усвідомлено, а зовсім не тому, що у нього не було нагод побудувати успішну кар’єру в академічній сфері чи на службі в імперії.

Справді народний філософ

Дорога читача проходить долиною міфів, чи радше варто сказати вульгарних, поверхових способів розуміння Сковороди. Навіть найменш ідеологізовані спроби якось означити цього мислителя ризикують виявитися грубим спрощенням. Однак цікаво, що комуняки подавали його як народника і мало не провісника червонозадої революції. У наш же час дехто може намагатися припасувати Григорія Савича до національної ідеї, що теж було би хибою.

Проте, хоч Сковороду і некоректно записувати у націєтворці в державницькому смислі слова, розмова про нього, беззаперечно, є і розмовою про Україну. В тому смислі, що його філософія – це відображення нашої, хай і недоусвідомленої, але повсякчас помітної політичної культури. Ця культура анархічна, тобто супротивна до фіксованих ієрархій та авторитетів.

“В Малороссіи нѣт такого рѣзкаго раздѣленія сословій по занятіям как в Великой Россіи (…) Небогатый пан, казак хуторянин, гильдейскій купец, мѣщанин, всѣ жвут на один лад, одним образом жизни, говорят одним языком”

(сторінка 58, цитування з М. Сумцова)

Індивідуалістичний характер міркувань Сковороди – це ж і про нашу з вами ідейну реальність, про спробу розібрати граничні питання в самому собі за умов, коли нема єдиних інститутів, які могли би цими питаннями послідовно, авторитетно і якісно опікуватися. Будь-які авторитети у нас викликають підозру, а надто коли вони дозволяють собі гуртуватися у церкви чи фонди чи партії. В розумінні українця всяка влада – погана. Але за відсутності загальноприйнятого і прийнятного авторитета доводиться самотужки вирішувати, що є правильним і хибним, і як належить жити. А цих рішень не можна ухвалити не пізнавши самого себе.

Самовладання тут – це не лише здатність “тримати себе в руках”. Це як раз про усвідомлення себе, уміння мудро розпорядитися своїми схильностями, цінувати і задовольнятися тим, що маєш. Це щось дуже співзвучне ідеям стоїцизму, хоча не тільки.

Невпійманий

Скворода – складний для розуміння, ніби shapeshifter. Знайомлячись із уривками його творів у цій книзі справді вбачаєш його то християнським містиком, то добродушним народником, то високоабстрактним поетом. Та справа не в тому, що він безсистемний чи контрсистемний чи ірраціональний. Радше він перебуває на межі багатьох різних “шкіл”. Він явний (нео)платоніст, але при цьому майже богослов, до того ж радше реформаційного, а не православного духу. Хоч він і не приймає ніяку церковну догматику і, схоже, цілком свідомо вірить принаймні в одне єритичне вчення (про прощення для всіх незалежно від покаяння), але і антиклерикалом чи борцем супроти церкви він аж ніяк не є. Схожим чином він не пристає і до табору раціоналістів-просвітників, хоча його шана до освіти і наголос на важливості розуму є вираженими. А ще він у своїх поглядах багато в чому перегукувався зі стоїками і навіть з німецькими масонами та містиками, паралелі з якими Лютий дуже предметно описує.

Чому так багато всього намішано? Чому так складно? Та просто життя дуже складне і суто в межах однієї теорії та одного підходу його не пояснити. Тож і складність та неоднозначність Сковороди я сприйняв радше як ознаку щирого пошуку Істини, справжньої філософії. Цього нема у значно відоміших мислителів, які віднаходили єдину “схему” і через неї просіювали чи не увесь Всесвіт. Таких філософів легше “впіймати” – і в смислі вивчення і розуміння їхніх висновків, і в смислі практичного (політичного) використання їхніх ідей, і в смислі критики цих ідей, і в смислі прижиттєвого якорування їх у певній ієрархічній інституції.

Ми мало цінуємо людей, які здатні прокладати мости між ідеологіями і школами: одні винуватять міжконфесійника, що він не достатньо твердий у своїй вірі, інші картають міждисциплінарника, що він не достатньо глибокий у своїй експертизі. Так і зі Сковородою.

---

Я закінчую цей огляд із відчуттям нездатності охопити усе, що про Григорія Савича пише Тарас Лютий. Зрештою, сам автор визнає, що укладати цю працю допомагали чимало консультантів із різних галузей знання. Не дивно, адже книга вийшла багатогранна і жива. Сподіваюся, що даний конспект заохотить її прочитання.