Сьогодні виповнюється рівно три роки, відколи я повернувся з евакуації – з переповненого Львова до тоді ще дуже порожнього і не по-весняному холодного Києва. Я жадав повернення у рідне місто, але це повернення вдарило по мені доволі сильно. Здається, лише у оті перші дні травня я по-справжньому відчув, наскільки життя змінилося і що вже не буде так, як раніше. Вийти з розпачу мені допомогли зустрічі з друзями і… споживацтво.

Я купував блокноти і футболки вітчизняного виробництва, книги, пахучі свічки і зроблені вручну аксесуари з донатом на ЗСУ, постійно ходив по кафе. Я не вважав це якимсь “економічним фронтом”, але вбачав певну місію у цьому – підтримку українських бізнесів, які вижили і продовжують працювати. Я майже не відчував жалю, що не можу виїхати закордон, бо ми з друзями відправилися у чарівний клубний центр відпочинку в області. Незламність України для мене проявлялася в тому, що навіть посеред війни можна було на пару днів дозволити собі деякий туризм і каву з хот-догами на різноманітних заправках.

Та і направду, ще у Львові, задовго до звільнення Київщини, перший дзвіночок про те, що наша країна здатна вистояти, я (як людина контужена роботою в мінфіні) побачив у досі працюючих супермаркетах, які на третій день повномасштабки продовжували приймати банківські картки. Коли “Сільпо” поновило продаж заварних, мене це збадьорило значно більше, аніж заспокійливі обіцянки про завершення війни за “два-три тижні”.

(Може я, звісно, просто надто типовий українець, для якого важливо смачно попоїсти).

Майже усі ідеологічні групи, які оточували мене все життя, вчать, що консюмеризм (consumerism, споживацтво) – це зло. Це стосується і тих спільнот, до яких я належу або тяжію. Християнин скаже, що споживацтво – це надмірне зосередження на світському і плотському. Еко-свідомий справедливо зауважить, що споживацтво сприяє забрудненню довкілля і виснаженню ресурсів планети. Ліваки вбачатимуть у споживатцві злий оскал капіталізму, а праві скаржитимуться, що споживацтво призводить до декадентної деградації.

Але для мене смаколики і красиві речі, знижки і доставки ось уже три роки – чи не головний оплот психічної стабільності. Коли мені було нікого тримати за руку, цю руку обігрівала кава. Коли мені ні від кого було почути добре слово, я міг його сам собі написати красивою ручкою у стильному блокноті. Вже значно пізніше я дізнався завдяки психотерапевту, наскільки важливою для психічного здоров’я є здатність звертати увагу на дрібні приємності.

До того ж економіка має жити, а тим паче – у затяжній війні на виснаження. І для цього, вибачте, але треба купувати і споживати, і не лише найнеобхідніше. Бізнес, навіть якщо не задовольняє конкретно ваші потреби, сплачує податки і створює робочі місця. Я відверто не розумів, коли хтось присоромлював цивільних в тилу за походи у ресторани. Те, що не можна забувати про війну, треба донатити і допомагати обороні долученням до війська або різними формами волонтерства – безсумнівно. Але ж це не взаємно виключна річ із тим, що хтось купить собі новий піджак або раз на кілька тижнів поїсть суші. Суто від того, що ми позакриваємо усі сервіси і відмовимося від усіх розваг, ворог помирати швидше не стане. Економічно, ухилянт, який сидить вдома, шкодить вам більше, аніж той, який тусується по закладах.

І нині, коли я вимушено повернувся у державний сектор і втратив купівельну спроможність, я все одно волію жити радше у місті супермаркетів, кафе і кінотеатрів, аніж у тій занадто тихій і в усіх сенсах холодній версії Києва, яку я побачив три роки тому.

Зрештою, ми ж не за вітер у пустелі воюємо. Те, що ми захищаємо власну свободу – це правильно. Але свобода має набагато більше сенсу з комфортом, який був розбудований на руїнах совка руками наших батьків і наших однолітків. Ми захищаємо країну, в якій майже будь-де краща кава, ніж в Німеччині, країну, в якій доставка будь-чого здійснюється навіть у прифронтові міста за день-два, країну, де навіть сільський кіоск in the middle of nowhere приймає розрахунки карткою.

Тому – слава споживацтву!