Я зустрів Мікаеля Колвілла-Андерсена пару років тому на одному із заходів U-LEAD, присвячених темі відбудови українських міст. Серед іншого, Мікаель говорив про пожвавлення міської мобільності – в тому числі завдяки велосипедам, які він власноруч доставив українцям з Європи. Одразу було ясно, що Мікаель живе своєю справою – містоплануванням – і так само було очевидно, що він вже встиг добряче зануритися у проблеми України. Саме тому я не міг не купити його збірку “45 ідей для українських міст”.

Це серія дописів різних – як західних, так і українських – фахівців з містопланування, архітектури та місцевого самоврядування. Мікаель сам написав низку цих ідей, зокрема пояснивши, що таке парклет і тактична урбаністика, а також виступив упорядником збірки. Принагідно, я раджу його сторінку в Інстаграмі, бо він там частенько розбирає проблеми конкретних міст або розповідає про їсторію їхньої розбудови. Але повернімося до збірки “45 ідей…”!

Усі автори діляться досвідом і побажаннями щодо того, як українські міста могли би бути “відбудовані краще, ніж було”, а також міркують про виклики і навіть можливості, що постають через війну. “Ідеї” у книзі торкаються багатьох тем: шумового забруднення, інклюзивності, екології та енергоефективності, міської мобільності, місцевої демократії і т.д. Характер і якість цих 45 текстів дуже різняться. Є максимально предметні пропозиції (ідея №28 Петра Обухова про уніфіковані цифрові сервіси), є щось ближче до загальної філософії урбаністики (ідея №10 Девіда Сіма про “м’які міста”). Є докладні історії успіху інших міст (ідея №43 Карлоса Кадени-Гайтана про Медельїн) часом навіть з рекомендованими посиланнями, але є і дивний чек-ліст про спорудження кампусу ООН, написаний штучним інтелектом (ідея №30 Джакомо Бірагі).

Місто, в якому хочеться жити

Напевно, автори “45 ідей…” не в усьому одне з одним погодилися б, однак чимало ідей перегукуються чи повторюються, тож я тут запропоную вижимку з найголовніших.

Простір – людям. Громада міста може процвітати лише коли у людей є вдосталь “третіх місць” – тобто не помешкань і не підприємств. “Треті місця” потрібні, щоб зустрічатися, проводити разом дозвілля, обмінюватися ідеями, ходити на побачення, гратися зі своїми дітьми тощо. Отже, питання не лише в статистиці встановлених лавок чи висаджених дерев чи облаштованих фонтанів, а в тому, щоби все це гармонійно працювало і збагачувало досвід місцевих жителів. І важливо, щоби різні групи людей мали доступ до відповідних просторів і активностей – і старенькі, і діти, і всі маломобільні категорії.

Менше машин. Одразу кілька авторів застерігають від автомобілецентризму. Цей підхід був нав’язаний американцями, що створило у країнах ЄС низку проблем у другій половині ХХ століття. Долають ці проблеми подекуди і досі. Автомобілі в цій книзі виглядають злом, а всіляке обмеження їх використання поліпшує життя в місті. Обмеживши швидкість – зменшимо кількість ДТП і шумове забруднення. Обмеживши проїзд центральними вулицями – заохотимо людей більше користуватимуться велосипедами, громадським транспортом та власними ногами. Приберемо магістраль з набережної – містяни отримають нову зону для відпочинку і розваг. Наголошу, що йдеться не про пересадку на електрокари, а саме про усунення необхідності користуватися автомобілем в межах міста.

15-хвилинні міста. У “45 ідеях…” згадуються різні урбаністичні підходи, які можна було би використати під час відбудови України. Автори неодноразово згадують концепцію 15-хвилинних міст – тобто таких міст, де легко дістатися до більшості необхідних сервісів за чверть години. Як у середньовіччі! Але це не погано, це природньо для людини. Точно природніше за 2-3-4 години щоденного сидіння в пробці чи у громадському транспорті. 15-хвилинності можна досягти різними шляхами – як розвитком веломережі, так і децентралізацією міста (зокрема є кейси з пропозиціями українських урбаністів щодо районів Одеси та Києва), або вищою щільністю і самодостатністю районів (як зазначається на прикладі Ванкувера).

Думка людей важлива. Її потрібно водночас і слухати, і заохочувати. Щоби створити якісний міський простір, необхідно дослідити, як містяни живуть, якими шляхами пересуваються і т.д. Це як з протоптаною травою: слід не відгороджувати цей шлях, а прокласти належну стежку там, де люди справді ходять. При цьому, щоби містяни готові були не просто витоптувати траву, а висловлювати адекватні, конструктивні пропозиції, потрібно їх залучати до планування міста через різні інструменти. Цікаво, що в книзі звичні для нас формальні “громадські слухання” та навіть бюджет участі зазначаються як застарілі механізми. Натомість пропонується проведення більш неформальних дискусій та залучення дітей до майстеркласів з перебудови вулиць/перехресть.

Загалом я непогано систематизував свої уявлення про те, що таке урбаністика, які рішення можуть в усіх сенсах оздоровити місто і чому Київ – майже непридатний для життя навіть безвідносно війни. “45 ідей…” – дуже пізнавальна. Багато з цих текстів хотілося б негайно відправити у Київраду для ознайомлення і обов’язково врахування у подальшому.

Однак що мене піднапрягло ближче до середини книги…

Велосипед мені в горлянку

Як вже було сказано вище, у книзі повно (цілком обґрунтованого) негативу до автомобілів. І як бажану заміну їм найчастіше наводять…

Велосипеди-велосипеди-велосипеди-велосипеди!

Мікаель сам багато пише про це, але й інші автори теж: мовляв можуть бути і вантажні велосипеди, і взимку їх можна використовувати. Велосипед – це екологічно, спортивно, безшумно, займає небагато місця і т.д. Та за всієї справедливості цих аргументів, я дуже слабо уявляю, як велосипеди могли би стати основним транспортним засобом у моєму рідному Києві. Я це кажу як людина, яка кілька років майже скрізь їздила велосипедом, поки я жив у німецькому Бонні.

Може коли ви живете і працюєте в одному і тому ж відносно плоскому районі – на Оболоні чи Позняках – то до роботи і в магазин справді можна було би проїхатися і на велику. Але від мого рідного Сирця до центру/Подолу/Печерська дорога велосипедом – це здохнути від вгору-вниз, похлинутися вихлопом і може навіть стати “хрустяшкою” для наших любих водіїв. А що вже казати про тих, кому треба було б доїхати великом у центр з Троєщини?

Водночас мені бракувало в книзі текстів про громадський транспорт. Невже в цій сфері менше інновацій, ніж у велосипедній інфраструктурі? Чи Україна і так досягла максимальних вершин можливого у громадському транспорті і тут нема чого радити? Іншими словами, хотілось би бачити більше альтернатив дихотомії велик/авто.

---

Попри деякий надмір велосипедності, збірка “45 ідей для українських міст” дарує нагоду швидко і цікаво познайомитися з багатьма сучасними містобудівними концепціями. І хоч я дозволяю собі тут деяку критику, левова частка текстів дуже адекватні та актуальні. Доречніший вступ до урбаністики в умовах війни мені складно собі уявити. Хотілося би бачити в Україні більше публічних дискусій на теми, порушені Мікаелем і його колегами по цеху.