Доброго здоров’я усім – як новоприбулим, так і давнішим читачам!
Мій особистий блог, відомий як “Дамітріанство”, змінюється. Відтепер нова назва цієї віртуальної місцини – “Око Сови”. В цьому дописі я розповім, чому так сталося і чого очікувати далі.
Read More »
Цей допис – розшифровка того, що я часто маю повторювати у своїй роботі як комунікаційник. Тут немає якоїсь великої таємниці, але попрацювавши в різних ролях у різнотипних організаціях можу впевнено стверджувати, що про ці базові речі мало хто задумується. Сподіваюся, даний текст допоможе комусь наростити Ефективність.
Як і в будь-якій діяльності, в комунікаціях має бути поставлена ціль – бодай, щоби оцінити, наскільки добре чи погано виконана робота, бодай для того, щоби ви самі як клієнт або керівник розуміли, на біса вам здався ваш SMM-ник, прес-офіцер чи якийсь інший фахівець, який у вас відповідає за комунікації.
Read More »Мені вже гранично складно сприймати медійних експертів, які не є військовими і які при цьому коментують війну. Складно сприймати і тих, що оптимістичні, і тих, що б’ють на сполох. Перші бісять, бо “поховали” парашку на словах уже сотню разів, та це чомусь не помагає в реальному житті. Другі ж ідіоти, бо щось я не пригадую, щоби навіювання суїцидальних станів комусь помагало вигравати війни.
Якщо все так чудово, як говорять одні, то чому у нас чверть країни під окупацією і ще чверть під постійними обстрілами? А якщо все так погано, як лякають інші, то яким таким дивом ми протрималися більше двох років і знищили стільки сил супротивника? Фільтрувати інформаційний потік стало навіть важче, ніж раніше, а слухати всі ці впевнено озвучувані розмірковування майже нестерпно.
Звісно, проблема “експертів” не нова, але особисто для мене проблема починається навіть не з Арестовича і його “2-3-х тижнів”, і взагалі не з пустопорожнього брехливого самолюбування, а з чогось ніби навіть протилежного.
Read More »
Мало що за останні пару років дозволяло мені відволіктися від нашої воєнної реальності так, як книга одного з моїх улюблених могилянських викладачів та авторів Тараса Лютого. “Сковорода. Самовладання” – це мальовнича подорож у також дуже скрутний для українських земель, але по-своєму чарівний час XVIII століття. Це знайомство із яскравими, визначними постатями нашої історії та “родоводом” ідей, що і нині мають значення для нас. Та передовсім ця книга є ґрунтовним поясненням Григорія Сковороди власне як філософа і як… явища.
Read More »
Відколи я став писати свої щорічні підсумки близько десятиліття тому, ніколи ще не було мені так складно розповісти про свій рік. 2023-ій видається неоднозначним і незрозумілим. Ось ціла низка випробувань і нещасть, але, якщо подумати, порівняно з іншими людьми, мені якось гріх скаржитися. Ось важливі кроки, на які я наважився, і зміни у моєму житті, але їхнє значення проявиться іще нескоро. Ось мої переживання, але чи мають вони значення посеред війни?
Втім тут я можу розповісти лише про те, що було цьогоріч важливим для мене.
Read More »Почну із застереження, що я не вважаю себе воєнним експертом і не претендую на доступ до “надійних джерел”. Радше навпаки, в даному записі я висловлюю суто суб’єктивне враження щодо дуже публічного продукту. Цей відгук – моя особиста відповідь на запитання, чому ця війна надовго і чому вона навряд чи повноцінно закінчиться без припинення існування в нинішньому політичному вигляді або України, або наших кончених сусідів.
Якщо коротко: війна надовго, бо російське керівництво вирішило, що Україну треба взяти за будь-яку ціну, і у них багато основного ресурсу, яким цю “ціну” треба виплачувати. Це не нафта і не гроші, і не танки, і не снаряди, це люди.
Хороші технології і багато боєприпасів – це важливо, але якщо тобі нема кого посадити за штурвал, то літаки просто не полетять і танки не поїдуть, і артилерія не стрілятиме.
Read More »
Я переїхав у іншу квартиру, і це мабуть найправильніше моє рішення за останні 5 років. Я переїхав з власної квартири у зйомну, тому тепер мені доведеться платити щомісяця чималі гроші просто за проживання, але це того варте. І це непересічний досвід: це нагода навчитися, переосмислити багато речей і упорядкувати самого себе.
Read More »Чи на щастя, чи на жаль, зв’язки між членами моєї родини ніколи не були занадто тісними. Скажімо, мій батько довгий час із досі незрозумілих мені причин замовчував будь-що про нашу рідню у Львові. Від родичів на Сумщині ми просто віддалилися за останні пару десятиліть. Та і в цілому, справедливо буде сказати, що моя рідня завжди справлялася найкраще, коли кожен із нас діяв сам по собі. Тому, на відміну від більшості людей, коли я звернувся за послугою з дослідження родоводу, я не ставив собі за мету розкопати дані про далеких родичів, щоби потім їм нав’язуватися. Просто мені було цікаво уявити своїх предків, дізнатися, через які випробування вони проходили, і можливо, якщо пощастить, навіть надихнутися їхніми прикладами.
Після смерті батька я зрозумів, що час минає швидко, зв’язку з минулим залишається дедалі менше, тож треба поспішити.
Read More »“Нові стоїки” Массімо Пільюччі та Ґреґорі Лопеса – це не зовсім книжка для читання, це радше збірник вправ для практичної роботи. Автори пропонують завдання задля розвитку стоїчних чеснот – практичної мудрості, справедливості, сміливості і помірності – на цілий рік. Кожна з 52-х вправ (по одній на тиждень року) містить уривок із праць древніх стоїків, пояснення на практичному прикладі із сучасного життя та власне саме завдання.
Завдання іноді вимагають від читача щось обдумати, в чомусь себе обмежити або заохочують щось зробити. Наприклад, це може бути обмеження себе в споживанні їжі або щоденне зауважування і занотовування чеснот ваших ближніх. Вправи здебільшого нескладні. На початку мені було легше виконувати самі завдання, аніж привчитися регулярно відкривати цю книжку в один і той самий день тижня.
Read More »Мій батько помер після двох дуже тяжких років: грижа, коронавірус, інсульт, численні приступи, неочікувано складна виразка і зрештою – як причина смерті – запалення легень. Це був час майже постійних випробувань і для нього, і для мене, і для моєї мами. Іноді йому легшало і здавалося, що реабілітація працює: “ось іще би так пару місяців, і він повністю видужає”, думалося мені. Але ці епізоди надії швидко обривалися наступним приступом і наступною страшною та виснажливою поїздкою до лікарні на кареті швидкої допомоги. Зрозуміло, що одна із таких поїздок рано чи пізно мала стати останньою, але зрештою їх відбулося стільки, що вони вже не сприймалися, як щось надзвичайне, тому важко було повірити, що кінець настане саме цього тижня. Останній виклик швидкої принципово відрізнявся від інших лише тим, що лікарі дуже довго не могли визначити причину погіршення батькового стану – “підозрюваних” недуг накопичилося забагато.
Мені гірко через те, що, поки він був живий, я так і не спромігся по-справжньому розвеселити батька, вирвати його з лабет його вічно похмурого настрою. Мені завжди здавалося, що його похмурості має бути якась відповідь, спосіб її подолати, що зрештою я зможу зробити батькове життя кращим. Але сподіваного ефекту я ніколи не досягав. Нині мені не стільки шкода батька через усі болі, що він пережив перед смертю, скільки через усю радість, якої він не доотримав за своє життя.
У пам’ять про нього я розповім про речі, яких він мене прямо чи непрямо навчив. Це квінтесенція того, що я виношу із моїх із ним взаємин. Моя віра не зобов’язує говорити “про покійних тільки хороше”, тому це будуть не пустопорожні пафосності, а правдиві висновки.
Read More »
Око Сови 