Поїхав познайомитися з батьками моєї нареченої на Полтавщину. Прийняли мене дуже гостинно, смачно годували, все пройшло вдало. Однак мій допис не про це, а про тварин і птахів, яких я зустрів у цій подорожі.
Залишилася маса приємних вражень. Це вам не birdwatching у скверику столичного центру. Тварини в селі ближчі до природи, більш віддані собі, і людина пристосовується до їхнього світу такою ж мірою, як вони мають пристосовуватися до світу людини. Ти спостерігаєш екологічні ланцюжки в реальному часі: лелека приземляється біля болота шукати жаб, ластівка вилітає на вечірнє полювання, гуси скубуть пшеницю на полі під постійною загрозою візиту лисиці. Це споглядання дуже збагачує.
Лишень у додатку Merlin мені вдалося визначити 4 нові для мене види диких птахів, включно з вивільгою та парою видів горобцеподібних. Я уперше почув, як стукає дзьобами сім’я лелек. Закидають голови назад і ніби плямкають – вони так вітають одне одного з поверненням у гніздо. Це сімейство – мабуть перше за все моє життя, чиє гніздо я побачив на дереві, а не на стовпі з колесом, як це типово роблять по селах. На дереві гніздо виглядає по-багатому, але не дуже надійно.Вперше з дитинства побачив ластівчине гніздо прямо у коморі – з невдоволеною ластівкою, обуреною, що їй заважають відпочивати. У селі ластівки – це необхідність, бо вони їдять щодня сотні набридливих мух і комарів. Аналогічно до того, як сови-сипухи, які селяться під дахами великих сараїв, їдять мишей на полях. На жаль, сов мені не вдалося під час цієї подорожі ані побачити, ані почути.
Кілька разів я пас гусей. Нічого складного, птаство швидко звикло до мене – лише варто було взяти мітлу, вони вже організовано виходили із загородки до воріт, збирали біля тракторця і гралися металевими ланцюгами. Так-так, брязкотіли ними просто задля задоволення.
Під кінець мого перебування в гостях гуси облюбували мене так, що спокійнесенько сиділи поруч і навіть намагалися відкусити від мене шматочок! Один з гусей мене перед тим навіть попередив – заглянув мені в обличчя і присвиснув.
Батьки моєї коханої, серед іншого, розводять нутрій – отих-таки істот, з якими вперше я зустрівся у парку Райнауе в німецькому Бонні. Якось дивно бачити їх в ролі сільськогосподарського поголів’я. Нутрії боязкі і роблять смішний і сповнений скепсису звук “Хмм!”.А ще у батьків нареченої живе величезний пес. Коли він лягає на підлогу, здається, то рідкісний трофей – шкура полярного ведмедя. Пес мене одразу полюбив, бо я підгодував його собачими смаколиками. Однак невдовзі його довіра до мене змінилася образою, бо я допомагав його мити, а ця процедура його явно засмутила.Полтавщина дуже рівнинна, безкрайня і “небо тут ширше”. Все тут справжнє, хазяйське, дуже українське. І навіть тварини тутешні здаються хазяйновитими – сусідами і співробітниками, а не просто паралельною формою буття.
Око Сови 