Назва книги – “Як будувати на віки. Архітектура поза часом” – може вводити в оману, справляти враження, що це праця для дуже амбітних професійних архітекторів. Насправді ж, автор, Крістофер Александер, обстоює народницький, “демократичний” підхід до архітектури. Справа навіть не в тому, що “кожен може спроєктувати будинок”, а радше в тому, що “було би добре, якби кожен сам собі проєктував будинок”.

Мені сподобалася ця книга зокрема тим, що вона претендує пояснити природу речей. Конкретніше – природу правильного проєктування кімнат, комплексів будівель, вулиць і навіть цілих міст. Автор намагається розгадати загадку, як зробити всі ці місця живими, практичними і привабливими. І відповіді, які він пропонує, мені здаються вдалими і помічними не лише у питаннях архітектури, але і у облаштуванні побуту, робочих процесів і життя в цілому.

Книга справді трошки “поза часом”, бо хоч вона вперше побачила світ ще у 1979 році, а в Україні видана вперше у 2020-му, вона сприймається як щось настільки актуальне, ніби видане вчора.

Найменування невловимого

“Властивість без назви” – це відправна точка. Створювати простори з цією “Властивістю” – кінцева мета методу автора. Александер наполягає, що достатньо точного і самостійного слова для опису цієї “Властивості” немає. Визначення коливається десь поміж прикметниками “живий”, “комфортний”, “цілісний”, “вічний” та кількома іншими. І хоча всі ці епітети дійсно додають об’єму і штрихів до портрету “Властивості”, я дозволю собі виснувати, що найближчим до суті словом є “цілісний“. Несуперечність внутрішня, але також і зовнішня. А якщо замінити “Властивість” словосполученням, я би запропонував таке: “практична гармонійність”. Адже “Властивість” народжується там, де створені місця потрібні, але при цьому органічно вписані в унікальні умови конкретного середовища.

Автор пов’язує “Властивість” з життям, оскільки хороша/правильна кімната/споруда спонукає до життя і активно використовується. В ній хочеться перебувати і щось робити. Різновид простору працює на різновид дії. Різновид дії потребує різновиду простору.

Ця “Властивість” досягається дотриманням певних одвічних інваріантів, які, однак, мають не сліпо і штамповано встромлятися у простір, а враховувати його природні особливості. Стійкі сукупності інваріантів Александер називає “шаблонами”. Наприклад, одним з таких шаблонів може бути НІША З ВІКНОМ: кожен з нас її уявляє трошки по-своєму, ми бачимо різні краєвиди за цим самим вікном, але ми всі уявляємо місцину, добру для читання і відпочинку, крісло чи якесь подібне сидіння, часткову відмежованість цього простору. Отже, варіації деталей незліченні, але загальна логіка ось такого типу простору повторюється крізь віки і кордони. Це і є шаблон.

Власне кажучи, книга здебільшого саме про них – про шаблони.

Шаблони як мова

Вони існують на кількох різних рівнях – від шаблону цілої вулиці до шаблону окремої кімнати будинку і навіть шаблону підвіконня. Кожен шаблон – як слово: абстрактна суть свого предмету. Але це не абсолютний ідеал, а радше найбільш фундаментальний мінімум правил, на основі яких ми можемо сказати, що ось це справді приклад втілення такого-то шаблону. Шаблони достатньо конкретні, щоби бути впізнаваними, і водночас достатньо відкриті до “інтерпретацій”, щоби ми могли виробити індивідуально підходящу версію споруди, створити щось унікальне для конкретного місця і конкретних людей з їхніми конкретними потребами і ритуалами.

При цьому, застосування шаблонів має певний порядок – ніби порядок слів у реченні. Коли проєктуємо будинок, ми не повинні намагатися втілити і продумати все одразу, говорить Александер. Ми працюємо спершу з шаблонами вищого порядку, поступово переходячи до менших. Правильна архітектура схожа на розвиток ембріона: вона відбувається шляхом поступової і дедалі більш специфічної диференціації цілого.

Отже, шаблони – це ніби лексичні одиниці, які ми вибудовуємо в “граматично” правильному порядку, коли проєктуємо будівлю чи, в ширшому смислі, простір.

Демократична архітектура

Александер неодноразово наголошує, що цей процес дуже природний і доступний кожному. Саме тому середньовічний селянин міг збудувати собі хату без консультацій професійного архітектора і дизайнера. І всі хати схожі, хоча і різні, бо у всіх селян була спільна “мова шаблонів”, якою, однак, кожен користувався трошки по-своєму. Так само у нас одна мова з одними правилами, але виникають діалекти, сленги чи індивідуальні манеризми.

Автор книги відверто критикує сучасну модель будівництва, де майже всі будинки проєктуються і будуються НЕ ТИМИ людьми, які в них потім житимуть. Оскільки відсторонений планувальник не здатен осягнути щоденні дії майбутнього мешканця квартири, він і не здатен створити простір, який сприятиме якнайкращому прояву життя цього мешканця. Оскільки більшість матеріалів жорстко стандартизовані, вони здебільшого погано підходять для створення просторів, які мають “Властивість без назви”.

Ближче до кінця книги Александер детально описує процес проєктування маленького (умовно “дачного”) будиночка, а потім значно масштабніший процес – проєктування психіатричної клініки. В першому випадку він демонструє практичне застосування усіх своїх теоретично викладених тез: пошук доречних шаблонів, побудова правильної послідовності, накладання шаблонів на конкретний простір і врахування його нюансів. При цьому він наголошує на важливості зображення майбутнього (ідеального) простору в уяві, без детальних креслень.

Із психлікарнею він іде далі і демонструє спроможність і правильність колективного проєктування. Відведену ділянку і майбутні об’єкти на ній він обговорював разом з лікарями, які мали в подальшому працювати в клініці – щоби врахувати дрібниці, важливі для зручності пацієнтів. Окрім того, в процесі проєктування головний лікар доповнив “мову шаблонів” кількома власними.

Врівноваження внутрішніх сил

Може здатися, що автор часом говорить майже езотерично – зокрема він описує проблему, яку має вирішити архітектура, як “конфлікт внутрішніх сил“. “Живий” простір цей конфлікт розв’язує і “вивільняє” присутні у відповідній ситуації сили. “Мертвий” простір цього не робить і людина почувається некомфортно, їй складно реалізувати власний потенціал чи втілити власні бажання. Це може здаватися дуже відірваним від планування такої-то кількості квадратних метрів на таку-то кількість жителів. Однак я це сприйняв просто і практично, бо це інтуїтивно зрозуміло людині, яка побувала в достатньому різноманітті приміщень і відчувала на власній шкурі відмінності, наприклад, жахливої совкової панельки від якісно збудованого сучасного будинку – у плануванні, матеріалах, оздобленні, але передовсім у функціональності.

Я сам давніше писав про те, наскілки по-уродськи спроєктовані більшість будинків Києва – з оцими КДБ-істськими коридорами одразу при вході. (Александер на певному етапі згадує шаблон КОРОТКІ КОРИДОРИ, бо довгі є некомфортними для людини). Засилля цих кишкопроводів дискомфорту в наших життях – це ж і є наслідок того, що проєктувальники ніколи самі не продумували порядок дня із власного життя – як вони увійдуть в приміщення і захочуть присісти, щоб роззутися. Це дуже просто уявити собі як нерозрішений конфлікт сил: силою тут виступає власна втома або потреба прийняти гостей, які не зможуть нормально вдягтися при виході, бо там занадто тісно.

Тож, на мою думку, автор добряче всколупує тканину Реальності, коли пропонує свій підхід до архітектурної роботи.

Однак це всколупування не завжди досконале. Книга має три нюанси.

Другий том

З часом дедалі більше Александер згадує конкретні шаблони, які визначив він сам і його команда. Деякі з них зрозумілі із самої назви (як-то вже згадана “НІША З ВІКНОМ”), а деякі потребують пояснень (як-то “ПРАВИЛЬНА ОРГАНІЗАЦІЯ ВІДКРИТОГО ПРОСТОРУ”). Загалом набір найбільш вживаних шаблонів міститься у його другому томі – фактично, словнику/енциклопедії шаблонів архітектури. Очевидно, цей другий том існує окремо від першого. Очевидно, це ускладнює розуміння багатьох пасажів, де автор згадує менш очевидні шаблони. Буває, шаблон (як-от “ДІТИ НА ВИДУ”) інтуїтивно зрозумілий, але автор вкидає якесь уточнення, через яке складається враження, що я насправді розумію цей шаблон лише частково. Це не надто перешкоджає сприйняттю суті матеріалу, але створює враження, що книга в моїх руках – це, в кращому випадку, передмова, а в гіршому – реклама основної праці.

Поправки на культуру

Хоча Александер говорить про порядок шаблонів, ніби про правила порядку слів у реченні, він також наголошує на гнучкості цієї “мови” і зокрема на її залежності від місцевої культури. Як приклад, серед іншого, він наводить характерний для Індії особливий шаблон готелю, який має маленькі покої, але великий спільний простір ближче до кухні, тому заохочує подорожніх проводити час разом. Подібного нема в більшості країн сучасного Заходу. Залежно від нашої культури, досвід, який створюється таким простором, може бути і бажаним, і несприятливим.

І ось тут я задумався. Шаблони совкових кишкопроводів пережили зміну суспільного ладу: безліч новобудов містять оцю трикляту коридорність. Представники старших поколінь (в т.ч. і серед моїх рідних) не вбачають проблеми в тому, що планування кімнати не дозволяє відкрити шухляду без півгодинної перестановки інших меблів. То якщо ці – на мою думку, ОДНОЗНАЧНО “МЕРТВІ” шаблони – виявилися стійкими, чи це слід вважати елементом культури, а відтак чимсь що має право на життя?

Іншими словами, тягла в часі практика не обов’язково хороша (як і не гарантовано хорошим є щось нове).

Наївність щодо людей

Александер – еволюціоніст в усіх смислах. Він закликає перед проєктуванням позбутися “нав’язаних образів” і вірить, що “підхід знизу”, від землі, практичність і природність зрештою створять міста, в яких хочеться жити. Аж до того, що він відкидає важливість генерального плану міста. Мовляв головне, щоби на кожному рівні від окремої ділянки до району та до загальноміських просторів і шляхопроводів діяли зацікавлені жителі зі спільною мовою шаблонів. Але верхній рівень не повинен командувати нижчими. Своєрідна субсидіарність.

Звісно, автор правий, що містом (і районом, і домом) повинен управляти той, хто в ньому живе. Але, очевидно, цього замало. Повірте мені як тому, хто був у правлінні ОСББ. Щоби щось адекватно спланувати, людина повинна бути щонайменше добросовісною і освіченою. А оскільки всі такими бути не можуть, обійтися без зовнішнього контролю і консультацій неможливо. Без дотримання генеральних планів міста заростають фавелами і незаконними житловими комплексами.

, , ,

Попри викладені вище застереження, “Будувати на віки” багато в чому відгукнулася мені.

Ця книга актуальна для сучасних дискусій про урбаністику, адже вона влучно пояснює, що не так із сучасними будівлями і чому старовинне так часто здається затишнішим і просто вдалішим. Зрештою, автор не стільки вчить “будувати на віки”, скільки – на противагу модному, механістичному і масовому – наново легітимує в архітектурі одвічне.

Та не менш важливо, що автор пропонує цікаву і практичну призму для сприйняття будівельних проєктів, а можливо і не лише будівельних. Зрештою, чи всі художні твори не побудовані на “шаблонах” (тропах)? Чи всі продукти в принципі не є “переспівами” давно відомих компонентів, але з адаптацією під нові умови?